Санта Барбара серія 1 

Ніагара

Був в Ковелі. Був три дні. Не зробив купу всього, що хотів зробити і зробив купу всього, чого не хотів робити. Хоча скоріше не «не хотів», а «не думав» робити.

Почну з початку.

День передперший.

А було тоді 7 березня. Група у складі не багатьох свідомих представників явилась на пару. На філософію. Жіноча частина присутніх отримала по жовтій троянді і по якійсь цеглинці в паперовому кульочку. Чоловіча ж... Чоловіча нічого не отримала, бо не мала отримати. Чоловічої було небагато. Філософія.

Кінець філософії і дорога на фізичний. В повітрі чути нестерпно п’янкий запах весни і жіночих парфумів, що щедро вкривали у цей день нашу кохану прекрасну половину людства. Солодкий запах і м’яке тепле повітря оправдало б будь який божевільний вчинок.

Колективне несвідоме. Всі, як один, одурманені запахом (смаком, дотиком, звуком і виглядом) свободи воліли б провести ці сонячні години поза межами тісної фізичної лабораторії. Власне, так і трапилось, щоправда, тому слідувало «виграння» мене, як старости групи Пост Менструальний Синдром 21-річної, без вазеліну у всі діри, дірочки і тріщинки лектором Леонтієвичем. Цей бій у війні за війні за свободу я виграв. Каламбурно трохи виходить, бо задля того, щоб виграти, необхідно було, щоб виграли мене. Хоча я сам того хотів. Хотів тоді, коли вперше взяв журнал групи в руки і поніс його на підпис викладачу після пари. Тепер я влада – я витираю дошку, я бігаю за всяким там ксерокопіями для групи, я підставляю свій зад, задля суспільного блага.

Та нічо. Все склалось досить навіть пучком. За загадковим збігом обставин наступної пари теж не було. Хоча я прийшов. Мусив прийти. І нас на парі було троє – я, Котлєта і викладач. «Ну не буду ж Я для вас двох пару проводити?». Тому пари не було. Не було б навіть, якби викладач був би не проти провести її. «Ну не будете ж Ви для нас двох пару проводити?».

Знаєте, і я нажрався. Як останній котлета нажрався. Останній, доречи, навіть не пригубився. Спочатку була літра світлого. Потім два Старих Міста. А потім пів-літри світлого мене добили. Недаром пиварня зветься «Перша Стругатна Ригарня» чи щось типу того... Не сказав би, що вливання в себе того всього проходило весело, але виливання назад, шляхом могутніх потоків Ніагарського водоспаду з мого рота – оце було дійсно МОЩЬ. Добре, що мене таким не бачили наші любі дівчатка, а зокрема Іра – вічний борець за культурне часопроведення і мисливець за химерами богемного світу. Іра, вибач, нічого надто особистого, ти маєш знати, що я щиро тебе поважаю як людину, хоча часом мої висловлювання про тебе або мої дію щодо тебе, тобі можуть здатися цілком низькими і, навіть, не побоюсь цього слова нелюдяними, я писав щиру правду... тоді... ти єдина (надіюсь) то читала...

А ще мене роздупляли Доброю Водою. Доречи, в перекладі з італійської Добра Вода, буде Бон Аква. Так-от, вода була дійсно доброю, стрімкою гірською річкою вийшла з мене рівно через хвилину після потрапляння в мене, чим остаточно спустошила мій шлунок і алкоголь лишався лише в крові, мозку, м’язах. Котлета мені взяв квиток. Назар всучив на прощання якісь хлібобулочний виріб, походження якого, я так довго досліджував вже потім, вдома.

Потяг рушив і я разом з ним теж. Він по рельсам на Ковель, я, підхоплений потоками енергії, у німу порожнечу алкогольного токсикозу-сну. Прокинувся я приблизно першої ночі за півгодини їзди до кінцевої. Позбирав з землі дивним чином випавші під час сну свої речі і втішився з того, що нічого не зникло.

Зупинка. Ковель. Батько на пероні. Пуста сімейна демагогія всю дорогу додому. ЩОСЬ на вечерю і роздуми про походження хлібобулочного виробу, що виявився кислим на смак і з вигляду мав щавель начинкою. Бге...

А далі сон. Мертвий сон і важке прокидання першого дня.

День перший.

Десята година ранку. Мене будить мама. Я покірно встаю. Відчуваю, як нестерпно болить печінка. Хоча ні, не болить, і навіть не нестерпно. Просто печінка ВІДЧУВАЄТЬСЯ. Раніше я міг лише здогадуватись про її існування. Тепер я знаю, що вона є і навіть можу показати де.

Я вітаю маму з 8 днем весни і нічого не дарую. Дарую, хіба-що, СЕБЕ, неповторного, скромного, люб’язного і люблячого сина. Сніданок, не пам’ятаю чим. Обід і вечеря тим ж.

Третя година. Покидаю сімейне гніздо і вирушаю до товариша Йвана П.

Товариш Йван П. є молодшим братом Андрія П., мого старого, в пряму розумінні слова, товариша (з п’ятого класу за одною партою). Товариш Андрій П. мусить приїхати наступного дня зі столиці. Наступного дня. А поки-що Йванко показує мені всю свою масштабну відеотеку похапцем-пробіжкою за якихось хвилин двадцять. Потім незрозуміло на що, ми витрачаємо ще хвилин годину-півтори і йдемо в костел, де любий Йван виступає на вечорі, присвяченому дню кобіт. Вечір проводиться у клубі польської мови, що працює при костелі.

Костел. Велична, по провінційним міркам, повністю дерев’яна споруда, де служить свою месу отець Бенедикт. Підготування... хуйо-майо... Репетиція... Тобто імітація репетиції. Дивним чином поява нових героїв, а саме В’юна О. – мого старого друга і однокласника, Васи – мого старого друга і однокласника, Голубовича – мого старого друга і перспективного в майбутньому електронника-хакера-бариги. А, ледь не забув – Вєталь, старий друг і все таке, милий Дон Жупан з дивною майбутньою професією – пакувальник. В останній момент до нас приєдналась мати Вана і ще чоловік тридцять масовки (рідні виступаючих на сцені учнів польського клюбу-школи-гуртка).

Ще одна немаловажлива деталь – поснідавши, я був захоплений хронічною гикавкою, що приступами то наступала, то відпускала протягом цілого дня. І ось, коли саме всі вмостились на своїх глядацьких ложах, у завішеній кульками (наголос на «у») і аплікаціями кімнаті, заставленій дерев’яними лавками, і на сцені зібрались всі виступаючі, мене почало трясти. З періодом в три секунди з мене вилітали гики. Продовжувалась вся ця радість протягом всього виступу.

Власне сам виступ являв собою процес декламування віршів польською мовою, співання пісень всі тією ж польською і постановка сценок пов’язаних з темою жіноцтва. Завершилось все двадцятихвилинним привітанням зі сторони учнів і батьків, адресованим панні Ізабеллі, викладачці школи, етнічної польки, років тридцяти від народження, приємної зовнішності жінки. Кінцем кінця виступу слугувало подяка пані Ізабелли, висловлена майже чистою українською. Враження, чесно говорячи про цю пані в мене склалось надзвичайно позитивне. Енергійна, енергетична, потужна людина. Трішки навіть крейзі. Кінцем вечора, стало моє особисте знайомлення з панянкою, котре максимально позитивно вплинуло на мене, хоча б через те, що позбавило мене на деякий час надокучливої гикавки. Я був радо здивований, коли панні Белла сказала, що СТІЛЬКИ ПРО МЕНЕ ЧУЛА, стільки про мене знає від Йвана і рада на кінець мене побачити. Виявляється мій юний товариш підживлював панянку моїми літературними витворами і коментарями до них. Мені на деякий час стало навіть нестерпно соромно за всі вжиті не дуже цензурні слова у моїх прозах і ліриках.

Ось власне і все. Ми розповзлись по маршрутках (принаймні я розповзся по своїй маршрутці). Повечерявши з батьками, я закінчив цей день спогляданням якоїсь дешевої еротики на каналі КІНО.

День другий.

9.30 ранку. Мене будить батько. Дає вказівки щодо поводження з домашнім господарством і йде на роботу.

11.00 мене будить брат, єдиний рідний брат, що має 28 років від народження, сина, жінку, зйомну квартиру і роботу на Хмельницькій Атомній Електростанції. Будить способом дзвінка на мій мобільний і словами «відкрий, козел, двері, чого не чуєш – я стукаю, дзвоню в двері...».

Радісна хвилина зустрічі (не бачились місяця зо три мінімум). Міцні рукостискання. Сніданок. Розмова. Традиційний похід в супермаркет. Ніякого пива. Пів-літри томатного соку (терпіти не можу). Натс (дві штуки). Згущенка. Хуйня-майня... Розмова з паралельним поглинанням закупленого. Прихід мами. Обід.

17.00. А їду Йвана. Хоча тепер скоріше до Андрія (він вже зранку в Ковелі).

БЛІН ЗАЇБАВСЯ ПИСАТИ, ЧЕСНЕ СЛОВО. ЩО БУЛО ДАЛІ ВВЕЧЕРІ І ДНЯ ТРЕТЬОГО НЕХАЙ ЗАЛИШИТЬСЯ ЗАБУТИМ, АБО ХОЧА Б ЯК МІНІМУМ НЕ ОПИСАНИМ. УСЬО.